Образу, нанесену тобі можна пережити; нелегко, проте все ж таки можна викинути з голови чиїсь злі, прикрі слова. Але як іноді буває важко приглушити відчуття провини перед людиною, якій ти сам завдаєш болю, особливо, якщо ця людина дорога і рідна тобі.
Адже, піддавшись поганому настроєві, скороминущому гнівові, так легко “ляпнути” щось образливе для іншого. У такі хвилини в нас прокидається якийсь “талант” нападника, уміння вразити людину у найболючіше місце, підсвідомо відшукати, відчути ті слова, котрі ранять найболючіше. У цей час згадуються давно забуті образи і виникає бажання нагадати і про найприхованіші вади іншого. Риси близької людини, які зазвичай нам не до вподоби, але до яких ми намагаємося ставитись і терпляче, в наших вустах починають видаватись за щось негідне і неприйнятне. І де береться той злий, убивчий сарказм, коли в прагненні дошкулити найдужче ми піднімаємо на сміх дороге, святе для людини.
Дивно й те, що, коли на нас чергового разу “находить фаза”, іноді розум ніби туманиться і ми цілком опиняємося в полоні гніву. Сварячись із кимось, знов і знов називаємо одні й ті ж самі його вади, звинувачуємо його в одних і тих самих гріхах.
Увесь отой “негатив”, що був прихований десь у глибині, раз у раз виривається назовні з неймовірною силою.
Природно, що кожному періодично треба виговоритися. Людина, навіть дуже замкнута, не може існувати довго без спілкування з іншими людьми. Особливо ця потреба зростає під час емоційного вибуху. Навіть маленька прикрість, незначне непорозуміння може викликати словесний шквал. Цієї миті ліпше стриматися, сховати свій гнів туди, де він зможе “перекипіти” і не завдати шкоди іншому. Але не завжди це вдається, очевидно, спрацьовує наша низька культура почуттів. І коли хтось потрапляє під руку, відкриваються шлюзи гніву, які потім дуже важко закрити. І хоч би твоя “жертва” підвищила голос, зреагувала відповідним чином! Тоді твоя поведінка здалась би тобі адекватною. Та ні, на всі образи тобі відповідають прагненням заспокоїти, втихомирити. Ти зустрічаєш не мінусовий заряд енергії, а любов і турботу.
Усе, буря минула. Але тепер уже ніякі сльози, ніякі вибачення і каяття не можуть заглушити відчуття провини. Як сильно, понад усе на світі, хочеться перевести назад стрілки годинника — повернутися до тієї хвилини, коли можна було ще зупинитися, стриматися і не відчувати себе зловмисником, який завдає болю тому, кого любить і хто любить тебе.
Моя родина мене ненавидить, так само як мачеха ненавидила Попелюшку. Пам’ятаєте, як вона жила? Ходила у лахмітті, мачеха та її дочки насміхалися над нею, ображали, били й винили в усіх гріхах, знаючи, що вони залишаться безкарними, тому що батько Попелюшки срати на неї хотів, йому було ліньки розбиратись і не мало значення, що це його дочка. Він обзивав її хамкою, тупою невдячною скотиною й таке інше. Її хрещена-чарівниця, даруючи можливість відвідати бал, відзначила працьовитість Попелюшки та її добре серце, чомусь навіть не подумавши (може навмисне?), що її хресниця зовсім не зобов’язана була те все робити – адже її батько був дворянином! А знущалися над нею лише тому, що вважали її зайвою в домі. Так і я – зайва в домі. Отакі бувають підлі родичі. Ніколи не можна “розуміти” їх, вважати що вони “бажають добра” й тим більше прощати їх! Вони не зміняться. Вони згадають про вас й будуь улесливі, коли їм знадобляться ваші послуги – у будь-чому. Коли ви не будете потрібні, вас ображатимуть й намагатимуться прогнати. Поважайте себе й нікому ніколи не дозволяйте себе принизити та образити, й інших того навчайте.