Про те, як звичайно знімають квартири в цивілізованому світі, мені зрозуміло. Тільки чомусь ніхто особливо не розповідає, як це відбувається в Росіїу нас. Я от якось знімав кімнату з хазяйкою в Києві. Згадую про знімання цієї квартири і хазяйку з жахом і здриганням.
Почати пошуки житла в Києві мені порадили не з центру. Не знаю, чи існує це місце зараз, але не так давно між станціями метро прямо на вулиці збиралися люди, які хотять здати або зняти житло.
Тих, хто хотів зняти, було там набагато більше. Мабуть, можна сказати, що тих, хто здає, там майже зовсім не було. Ось там я і познайомився з якоюсь завзятою жіночкою Наташею, яка надає ріелторські послуги.
Брала вона, на відміну від агентств, не 100, а 50 % від місячної плати за кімнату. Тому я вирішив скористатися її послугами. Майже відразу ж мені був запропонований з вигляду відповідний варіант, і ми поїхали дивитися кімнату.
Зустріч відбувалася в метро. З’ясувалося, що треба почекати ще якусь жінку, яка знає адресу і господарку. Хвилин через 20 ця дама (вельми пом’ятого вигляду) з’явилася на горизонті в супроводі такої ж пом’ятої дами. Так вчотирьох ми і вирушили дивитися кімнату.
Господиня здалася мені божою кульбабкою, кімната виявилася придатною, і договір був підписаний. Три дами пішли ділити отриманий від мене навар з угоди, а я залишився трохи поговорити з господинею.
Звали її Ганна Іванівна. Вона нагодувала мене супом, я розповів їй про себе, а вона мені – про себе. Сказала, що перенесла тортури, виховуючи сина-алкоголіка, що була бухгалтером, і як мені пощастило зняти кімнату саме у неї, так як від метро до центру – рукою подати. Те, що її кімната була набагато дорожча від звичайної ціни на кімнати в той час, її, звичайно ж, не бентежило.
У договорі було прописано, що крім плати за кімнату ми оплачуємо дзвінки на міжмісто, проте все це залишилося тільки на папері.
Все було так.
Через тиждень після заселення до мене приїхала дружина. Їй тут же було заявлено, що вона повинна постійно мити «місця загального користування». Анна Іванівна розповіла їй, що була бухгалтером, що перенесла муки, виховуючи сина-алкоголіка, а також те, що нам дуже пощастило зняти кімнату саме у неї, адже до центру – подати рукою.
Через місяць з’ясувалося, що ми, насправді, повинні платити абонентську плату за телефон, який, до слова, постійно перебував у кімнаті господині, і щоб подзвонити, нам доводилося його просити.
Потім нам було запропоновано оплатити половину рахунку за електроенергію, бо, мовляв, ми ж теж її витрачаємо. У нас телевізор, магнітофон, а вона електрикою не користується зовсім! Так що всі витрати – наші. І давайте гроші.
Переконання, що в договорі цього не було, не діяли. У хід йшов аргумент, що вона перенесла муки, а до центру звідси – подати рукою.
Нам розповідалося про попередных мешканців , які все (!) своє забрали з собою. Навіть ручки з дверей, які вони ставили самі, навіть замок з дверей, встановлений попередніми мешканцями.
Я втомлювався від суперечок і криків і віддавав гроші, але наступного дня розмови починалися заново.
Іноді вона заходила в нашу кімнату і натякала, що непогано було б подивитися телевізор. Зустрівши відмову, вона ображалася і йшла, бурмочучи про людську невдячність і про те , що ніхто не цінує тих, хто переніс муки.
Ми стали з небажанням повертатися вечорами додому. Дружина взагалі навідріз відмовлялася перебувати вдома без мене, так як Ганна Іванівна її лякала.
Ще через деякий час нам було заявлено, що днями в цю двокімнатну квартиру приїде жити її син-алкоголік. У зв’язку з цим ми повинні віддати Ганні Іванівні свій ключ – вона хоче винести з нашої кімнати диван. Тобто в’їзд в квартиру її сина і винесення дивана передбачався в нашу відсутність.
У відповідь на нашу відмову Анна Іванівна закотила скандал. «Ми що, злодії ? – кричала вона. – Я 30 років бухгалтером пропрацювала, муки перенесла, а ви??».
Однак у цьому питанні я залишився твердий і непохитний, і ключ вона не отримала. Зате ми позбулися телефону. «У вас мобільні є, ось по них і дзвоніть», – волала вона у відповідь на прохання дати телефон. І це з урахуванням того, що абонентську плату за нього внесли ми, а не вона.
«Ага, – кричала вона. – Ви не даєте мені ключі тому, що там всякі чаклунські обряди проводите»
«Звичайно, – відповіла їй дружина, – день і ніч пентаграми на підлозі малюємо і свічки палимо».
«Щоб електрику не витрачати», – тихо додавав я.
Особливої уваги в цій квартирі заслуговувала сантехніка, що знаходилася на останньому подиху. Напевно, передбачалося, що її ремонт, а ще краще – заміну, ми візьмемо на себе. А то попередні мешканці, які ставили все своє, все своє і забрали, йдучи.
Одного разу, миючи каструлю, я забув виключити воду під раковиною, і вона там щось переповнила і затопила сусідів знизу.
До мене в кімнату увірвався сусід і практично насильно повів до себе, погрожуючи фізичною розправою.
Господиня ж радісно звалювала всю провину на мене. Ледве вдалося переконати сусіда в тому, що подібне не повториться, і кухонним краном ми більше користуватися не будемо.
Одним словом, спокій нам тільки снився. Та й то, по правді зізнатися, недовго, так як практично щоранку під вікно приходили алкоголіки, які пили, починали голосно кликати свого дружбана, що недавно повернувся з в’язниці.
Потім в гості прийшла дочка Анни Іванівни, яка посварила маму за те, що та здала кімнату якимось на рідкість жадібним людям. Вона заявила, що завжди ті, хто знімають житло, платять повністю за квартиру, електрику і телефон. І якщо нас це з якоїсь причини не влаштовує – ми можемо вимітатися. Ми опиратися не стали.
Було дня зо три до кінця оплаченого терміну. Не було більше сил терпіти. З якоїсь причини у Ганни Іванівни перестав працювати телефон, і в цьому негайно була звинувачена моя дружина. «Ти відьма! – кричала господиня, виходячи слиною. – Негайно поремонтуй телефон».
Вона вимагала віддати їй зроблені нами дублікати ключів від квартири і від кімнати. Але тут я слабину не дав – ключі ми забрали з собою. Дуже хотілося змусити Ганну Іванівну понервувати. Або, хоча б, витратитися на нові замки.
Ми прожили там лише два місяці. Відчуття, що не менше року.
Не виключено, що нас виживали цілеспрямовано. Можливо, це спеціально розроблена система, подібна до тієї, що так барвисто була показана у фільмі «Дюплекс». Господиня швиденько робить життя нових мешканців жахливим і нестерпним. Вони змушені піти. І знову здача кімнати. Знову комісійні для ріелтора і відсоток для господині.
У висновку хочу побажати всім не піддаватися першим враженням від господинь. Особливо небезпечні саме ці самі бабульки – божі кульбабки.
Автор: Олександр