Автор: Галина
Недавно на просторах Інтернету прочитала: одна молода жінка з двома маленькими діточками пише, що хоче покінчити з собою, бо чоловік зрадив їх. Але ж це жах. І який гріх!
Це вразило мене так сильно, що не могла стриматися — сіла викласти свої думки. Згадала своє життя — воно дуже було схоже на життя тієї жіночки.
Двоє маленьких дітей, а підтримки не було нізвідки, кімната маленька – літня, однак доводилося жити в ній і взимку, і ось — зрада… Я потім довідалася: це сталося не тому, що чоловік закохався, ні, а тощ, що був напідпитку. А випивка пішла вїд “хороших” друзів та від сірих буднів – свят у нас майже не було Це тому, що труднощі виникли ще тоді, коли ми з ним одружилися. Але я намагалася тягти на своїх плечах усе: прала білизну і пелюшки, топила дровами грубку, варила їсти, чого тільки не робила, щоб у нашій хатинці було затишно. Та потяг чоловіка до горілки я зупинити не змогла. Який жах я відчула тоді, коли дізналася про зраду… Але не думала піти з життя, як ота жіночка. Адже двоє діточок, кому вони потрібні? Якою їхня доля буде без мене? Подумалося – і відразу наче хтось додав сили та віри, пригортала діток до себе, віддавала всю ласку довірливим дитячим оченятам. Ось так ішли роки, тернисті, з похмурими днями, без свят. Не падала я духом, ростила діток у ласці, зігрівала материнським теплом. Прийде чоловік — добре, випрошу грошей, щоб було за що їх годувати — теж добре. А він ще й казав: подаси на аліменти, то одержиш на сіль. Знову терпіла, аби тільки діток виростити. І ось вони вже виросли, а мені дедалі тяжче ставало, боляче було слухати образи від п’яного чоловіка, іще гірше від того, що не бачила виходу з цієї ситуації.
Піти мені від нього не було куди, а він теж не йшов, щоб показати людям, нібито він хороший батько дітям і господар у домі. Та от я захворіла, мені зробили операцію. На той час син уже служив в армії, а доня вчилася в медучилищі. Вона день і ніч плакала за мною, втіха моя єдина. Вижила я… А чоловік поїхав до своєї коханки. Там був недовго – аж п’ять днів. Приїхав і почав просити мене знов пустити його до себе, бо він помилився. Я й подумала: може, це вже востаннє, може, соромиться дітей? Була злагода недовго – до першої чарки. Ніщо не допомогло, як пив, так і п’є. Коли оженилися дітки, сказали мені тоді: “Мамо, доки ти будеш мучитися з ним?.. Уже чотирнадцять років, як ми розлучилися і навіть не зустрічаємося. Щоправда, приходив десь років через п’ять, знову просився, та вже запізно. Діти живуть поблизу в окремих квартирах, не дають мені сумувати.
Не треба і тій жіночці з двома дітками впадати у розпач. Сподіваюся, що діти допоможуть їй зрозуміти ціну життя, яке вона їм дала. Адже саме мати віддає назавжди своїй дитині шматочок свого серця і свою материнську душу.
Цінуйте своїх матерів!